Головною причиною пізньочетвертинного вимирання були люди, а не клімат

Головною причиною пізньочетвертинного вимирання були люди, а не клімат
Рис. 1 — Відсоток видів великих (з масою тіла 10 або більше кг) ссавців, вимерлих в період між 132 тис. і 1 тис. років тому, в різних регіонах. Темно-сірим кольором показані регіони, не включені в аналіз (наприклад, острови, а також регіони, вкриті льодовиком більшу частину досліджуваного часового інтервалу).

Наприкінці четвертинного періоду по всіх континентах прокотилась хвиля масового вимирання великих тварин. Фахівці вже багато десятиліть сперечаються про те, що було головною причиною цього вимирання — кліматичні зміни чи діяльність первісних мисливців. Очевидно, що обидва чинники зіграли свою роль, проте питання про їх відносний внесок досі залишалось відкритим.

Комплексний аналіз всіх наявних палеокліматичних, палеонтологічних і палеоантропологічних даних, проведений данськими вченими, показав, що антропогенний фактор був набагато важливішим, ніж кліматичний. Рівень вимирання великих ссавців у різних регіонах майже не корелює з амплітудою кліматичних змін, але дуже сильно корелює з часом заселення регіону людьми. У найменшій мірі вимирання торкнулось Африки — історичної прабатьківщини роду Homo; сильніше за всіх постраждали регіони, лише недавно заселені представниками Homo sapiens.

Досі дослідження спирались на дані по окремим регіонам або окремим групам тварин, а нечисленні спроби глобального аналізу мали низьку просторово-тимчасову роздільну здатність. Група дослідників з Орхуського університету вирішила заповнити цей пробіл, скориставшись накопиченими сьогодні детальними даними і з розповсюдження пізньочетвертинних ссавців, і з кліматичних змін, і з історії розселення людських популяцій.

Автори проаналізували дані по всіх видах великих ссавців (з масою тіла 10 кг і більше) на всіх континентах за період від 132 тис. років тому (що відповідає початку передостаннього міжльодовикового періоду) до 1 тис. років тому. Дані аналізувались окремо по регіонах, більшість з яких відповідає сучасним країнам (найбільші країни розділені на кілька регіонів; рис. 1). Для кожного регіону було підраховано абсолютне число (рис. 2b) і відсоток (рис. 1) видів, зниклих за досліджуваний період.

Рис. 2 — Вимирання великих ссавців, розселення людей і кліматичні зміни в пізньочетвертинні часи. b — сумарна кількість вимерлих видів, c — розселення Homo (H. sapiens-only — райони, де першими людьми були представники виду H. sapiens; Archaic-peripheral, Archaic-late, Archaic-early — райони, які послідовно заселяли «архаїчні» популяції людей: еректуси, неандертальці, денисівці; Homo-origin — область походження роду Homo), d — різниця середньорічних температур між останнім льодовиковим максимумом (близько 21 тис. років тому) і сучасністю, e — зміна кількості опадів (останній льодовиковий максимум в порівнянні з сучасністю).

Рівень вимирання у кожному регіоні зіставлявся з даними по клімату та історії заселення регіону представниками роду Homo. Кліматичні зміни оцінювались по різниці середньорічних температур між останнім льодовиковим максимумом і сучасністю (рис. 2d). Зіставлення передостаннього (а не нинішнього) міжльодовикового періоду з льодовиковим максимумом дало такі ж результати. Крім того, для кожного району була підрахована зміна кількості опадів при зміні льодовикових та міжльодовикових епох (рис. 2e). В ході моделювання враховувалась не лише амплітуда, але й швидкість кліматичних змін, а також ряд додаткових факторів, таких як рельєф місцевості (теоретично, на рівнині кліматичні зміни мають сильніше впливати на біорізноманіття, ніж у гористій місцевості, тому що в горах тварини можуть мігрувати вгору-вниз, пристосовуючись до коливань температури, а на рівнині ця опція відсутня). Втім, як з'ясувалось, врахування (або неврахування) подібних тонкощів мало впливає на результати.

За своєю демографічною історією усі регіони були розділені на п'ять груп (рис. 2c):

  1. «Прабатьківщина людства» — Африка на південь від Сахари. Тут великі звірі мали найбільше часу, щоб поступово пристосуватись до двоногих хижаків, коеволюціонуючи з ними протягом декількох мільйонів років. Ну а ті види, які пристосуватись не зуміли, можливо, були винищені задовго до пізньочетвертинної епохи.
  2. Регіони, заселені стародавніми Homo (еректусами) в ході першої хвилі розселення людей за межами Африки. Тут у мегафауни теж було достатньо часу для коеволюції, а найбільш вразливі види мали можливість вимерти до розглянутого інтервалу часу.
  3. Регіони, заселені пізніми представниками «архаїчних» людей (неандертальцями, денисівцями).
  4. Регіони північної Євразії, де архаїчні Homo ніби й не жили, але там не було і ендемічних видів великих ссавців. Ті види, які там мешкали, могли зустрічатись з людьми в південних частинах своїх ареалів і тому, ймовірно, теж мали можливість адаптуватись до людських прийомів полювання.
  5. Регіони, які вперше були заселені людьми сучасного типу з їх надзвичайно ефективною зброєю і прийомами полювання на великого звіра. У цих регіонах у великих ссавців не було можливості адаптуватись до появи нового смертоносного хижака.

Загалом автори нарахували 177 видів великих ссавців, вимерлих між 132 тис. і 1 тис. років тому або повністю, або на одному з континентів (18 видів вимерло в Африці, 38 — в Азії, 26 — в Австралазії, 19 — в Європі, 43 — у Північній Америці, 62 — у Південній Америці). Найінтенсивніше вимирання (як за кількістю вимерлих видів, так і за їх відсотком) відбувалось на півдні Південної Америки, на південному сході Північної Америки, в Європі та Австралії. Мінімальний рівень вимирання відзначений в Африці на південь від Сахари і в Південній Азії.

Всебічний статистичний аналіз зібраних даних показав, що пояснити спостережувану географічну структуру вимирання одними лише кліматичними змінами неможливо. У глобальному масштабі спостерігається лише дуже слабкий зв'язок між амплітудою кліматичних змін і рівнем вимирання. Причому цей зв'язок достовірний лише для Євразії і лише для даних по температурі (але не по опадам), а на інших континентах взагалі ніякої кореляції між кліматом і рівнем вимирання не простежується. Наприклад, в Південній Америці, де рівень вимирання був максимальним, клімат змінювався незначно. В цілому клімат може пояснити лише 20% регіональної варіабельності за рівнем вимирання. Набагато більшу пророчу силу мають моделі, які базуються на історії заселення регіонів людьми (такі моделі пояснюють до 64% варіабельності). Найменший рівень вимирання характерний для прабатьківщини людства — Африки, проміжний — для регіонів, які поступово заселялись архаїчними Homo, максимальний — для областей, де першопоселенцями були сапієнси. Моделі, які комбінують історико-демографічні фактори з кліматичними, пророкують рівень вимирання ненабагато краще, ніж суто «демографічні», причому це поліпшення помітне знову-таки тільки в Євразії.

Таким чином, автори виявили сильну кореляцію між рівнем пізньочетвертинного вимирання і тривалістю періоду коеволюції людей і великих ссавців. Чим пізніше з'являлись в регіоні люди, тим більш жорстокому вимиранню піддавалась мегафауна в пізньому плейстоцені і голоцені. Мабуть, ще більш важливим є висновок про відсутність значимої кореляції між рівнем вимирання і величиною кліматичних змін на всіх континентах, крім Євразії (та й там кореляція досить слабка).

У заключній частині статті автори перераховують кілька показових прикладів. Так, багато вимерлих південноамериканських великих травоїдних, таких як гігантський лінивець Eremotherium laurillardi, представник хоботних Stegomastodon waringi, представник своєрідної групи південноамериканських копитних (нотоунгулят) Toxodon platensis, були трофічними генералістами, які легко переходили на іншу дієту за необхідності. Тому їх вимирання важко пояснити чергуванням вологих і посушливих періодів, як це намагались зробити деякі автори. Тим більше що ці кліматичні флуктуації в Південній Америці були точно не сильнішими, ніж в Африці, де рівень вимирання був набагато нижчим. В деяких районах Північної та Південної Америки за розглянутий період не тільки не було суттєвих кліматичних змін, але і рослинність залишилась практично така ж, як і 130 тисяч років тому. Однак великі тварини там все одно вимерли. Наприклад, в Каліфорнії, де панівні фітоценози майже не змінились, вимер 21 вид (53%) великих звірів, у тому числі лінивець Nothrotheriops shastensis, родич сучасних вилорогів Capromeryx minor і жахливий вовк Canis dirus. Вимерло багато видів, чиї головні кормові рослини ростуть удосталь донині, так що про підрив кормової бази говорити не доводиться. Це стосується, наприклад, мастодонтів Mammut americanum, які харчувались гілками болотного кипарису, якого і зараз скільки завгодно в місцях, де жив цей вимерлий гігант.

Отримані результати — вагомий аргумент на користь антропогенного пояснення пізньочетвертинних вимирань. Доводиться визнати, що характерна для останніх століть і тисячоліть вкрай низька різноманітність або повна відсутність великих ссавців на більшій частині суші — зовсім не «природний» стан речей, а прямий результат винищення мегафауни нашими предками. Автори підкреслюють (і з ними важко не погодитись), що даний факт необхідно враховувати при плануванні заходів щодо збереження та відновлення природних екосистем.

X

Вхід

Завантажую...