Фарби чорного лісу від Клауса Ехле

Фарби чорного лісу від Клауса Ехле

Любов до природи визначає хобі чи професію, вчить розуміти звірів і птахів, а може перетворитись на мистецтво і принести славу. Так сталося з Клаусом Ехле – лісником і автором фотоісторії про Шварцвальд, найстаріший національний парк в Німеччині. У 2011 році це місце увійшло до списку фіналістів на конкурсі «Нові сім чудес світу», організованому швейцарським фондом New7Wonders.

«З рудоволосою Софі у нас були особливі стосунки, – з сумом в голосі згадує Клаус Ехле. – Я був дуже радий, коли вона була поруч, коли ми разом гуляли по лісу. Я любив дивитись, як вона спить. У нас навіть були свої ритуали. Кожен день я її фотографував. Я ходив з нею зустрічатись зазвичай двічі, вранці і ввечері. Софі не завжди була на місці, і тоді я хвилювався, чи не сталося з нею щось, або злився, що вона порушила ритуал і не прийшла. Для мене це дійсно було схоже на любов».

Софі – це лисиця. Клауса познайомила з нею біолог Анна Руммель, яка у вільний час полює в Шварцвальді. Одного разу вона побачила лисицю, і та здалась їй не такою полохливою, як інші. Анна з Клаусом відшукали лисицю, назвали Софі, і незабаром вона стала героїнею найвідомішого фотопроекту Клауса. «Коли ми познайомилися з Софі, я не знав, як буде розвиватися проект. Потім наші зустрічі стали регулярними, я намагався завжди брати з собою фотоапарат і тільки один об’єктив, тому мені доводилось заздалегідь думати про те, що я хочу зняти сьогодні. Іноді я не брав камеру, а давав собі час пережити якісь моменти, не намагаючись їх зафіксувати. Ці спостереження допомагали мені придумати майбутні знімки». Клаус говорить, що дружба і довірчі відносини з тваринами – це найприємніше в його роботі. Останні 20 зі своїх 48 років він служить лісником у Шварцвальді. Клаус народився в Обервольфасі – лісовій комуні з населенням у кілька тисяч чоловік. «Освіту я отримував недалеко від північної околиці лісу, спершу я був кухарем, але потім вивчився за спеціальністю «лісове господарство» і тепер працюю в південному районі лісу». Клаус живе разом з дружиною Крістіаною і дев’ятирічним сином на околиці Фрайбурга, там, де місто зустрічається з дикою природою.

Клаус дуже пишається своєю роботою. «Мені пощастило, у мене є унікальна можливість бути в тісному контакті з природою і якось впливати на події. Взагалі я люблю незайманий ліс, але все ж приємно піклуватися про природу і бачити плоди своєї праці». Восени Ехле керує лісозаготівлею, взимку – полюванням, навесні садить молоді дерева. І в будь-яку пору року піклується про молодняк – тварин, які з якихось причин залишилися в лісі без батьків.

«Мій робочий день починається близько сьомої години ранку із зустрічі з іншими лісниками, – розповідає Ехле. – Ми вирішуємо організаційні питання і складаємо план на день. Я не тільки стежу за тваринами і рослинами, важлива частина роботи – облаштування рекреаційних зон: ми робимо укриття і розмічаємо маршрути прогулянок для туристів».

Шварцвальд – це вкритий лісом гірський ланцюг в землі Баден-Вюртемберг площею близько 6000 км². Шварцвальдом (нім. schwarz – чорний, wald – ліс) називали ці місця ще римляни, через те що густі крони дерев майже не пропускають сонячного світла. Найвища точка цих місць – гора Фельдберг – не досягає і 1500 метрів. Схили гір тут вкриті змішаним смереково-буковим лісом, порізані річками та озерами. Тут і там розкидані невеликі поселення-комуни. Подекуди прямо до лісу підступають великі міста, наприклад Фрайбург. Не дивно, що при такій різноманітності ландшафтів і добре розвиненій інфраструктурі (велосипедні доріжки, готелі та термальні курорти на зразок Баден-Бадена) Шварцвальд став одним з найпопулярніших місць відпочинку в Німеччині. На території найбільшого німецького заповідника мешкають як поширені види: косулі, лисиці, рисі, кабани, сови і пугачі, – так і рідкісні для Європи трипалі дятли, ворони, глухарі.

Читайте далі після перегляду фотографій

Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Руді лисиці – найпоширеніші представники родини вовчих. За чисельністю вони перевершують навіть вовків, незважаючи на те, що цінне хутро з давніх пір робило їх бажаною мішенню мисливців.
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Зближення людини і природи Шварцвальда призводить до конфліктів. У місцеве лісництво часто надходять скарги сільських жителів, незадоволених поведінкою місцевих борсуків, лисиць, білок і диких котячих.
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Дикі коти вважались зниклим видом у цій місцевості майже сторіччя. Стало їх повернення результатом міграції чи прикладом чудесного спасіння, ще потрібно з’ясувати.
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Темпи вирубки лісу в Шварцвальді неухильно зростають. Виною тому популярність більш екологічного дерев’яного житла і повернення до опалення дровами як данина моді. Результат: різке скорочення лісових насаджень в Шварцвальді за останні 70 років.
Фарби чорного лісу від Клауса Ехле
Борсук бреде крізь ранковий туман. Ці полохливі тварини влаштовують свої лігва в лісі, проте на промисел виходять на луки і пасовища. Там вони поїдають рослини, ловлять комах і мишей.

Взимку в Шварцвальді настає сезон полювання. У помаранчевих жилетках під гул ріжків собаки женуть дичину до місця засідки, де на звіра чекає мисливець. «У містах ставлення до цієї традиції більш критичне, але я вважаю її красивою і правильною, – пояснює Ехле. – По-моєму, це найкращий спосіб добувати м’ясо, особливо якщо враховувати, в яких умовах живуть і як харчуються сільськогосподарські тварини».

Полюють в Шварцвальді переважно на козуль і кабанів. «По кабанам у нас немає певної квоти на відстріл: вони завдають шкоди місцевим фермерам, тому чим більше шкоди, тим інтенсивніше їх винищують». Штучне обмеження чисельності популяції корисне для лісу, для рослин, які травоїдні тварини об’їдають. Але якщо Ехле помітить, що кабанячих слідів на деревах занадто мало, то введе заборону на відстріл. Моніторинг чисельності козуль проходить раз на три роки, і тут же визначаються квоти. Полювання Клаус Ехле поєднує з екозахистом, і саме завдяки боротьбі за збереження природи він свого часу захопився фотографією. «Коли я вчився лісовому господарству, я взагалі не знімав, – згадує він. – Я думав, що як у лісника у мене буде така взаємодія з природою, що мені взагалі не знадобиться фотографувати. Але мені доводилося складати доповіді з екології та захисту навколишнього середовища для спонсорів, і було дуже складно без візуального матеріалу. І тоді я почав знімати. Я був заворожений тим, що з камерою в руках мені вдається досягти більшої близькості з природою, і тому дуже захопився фотографією». Першими моделями стали кажани – знімки Ехле допомогли привернути увагу до охорони і захисту популяції.

Іншим його відомим фотопроектом стали дикі коти. «Вважалося, що з 1912 року дикі коти в Баден-Вюртемберзі не живуть, але в 2006-му автомобіль випадково збив одного насмерть, – пояснює Клаус. – Кота здали в дослідну установу, яка знаходиться в двох кілометрах від мого будинку. Я був поруч і зміг знімати роботу вчених: мертвого кота виміряли і взяли у нього пробу ДНК на аналіз. Потім через рік мені зустрілася ще одна дика кішка, і я подумав, чому б її не пофотографувати. Вчені зайнялись дослідженням цього виду в Баден-Вюртемберзі, а я це документував, хоча, звичайно, паралельно ведеться відео зйомка, та й кожній спійманій особині прикріплюється на нашийник відеопередавач. Мені дикі кішки цікаві тим, що ми не знаємо: чи то їх просто не вдавалося виявити, чи то вони зникали і тепер знову прийшли в ліс». Цих тварин Ехле знімає вже шість років, і поки проект не закінчений.

Поява диких котів не єдина зміна в лісі. «Багато видів, які вважалися вимерлими в цій місцевості понад століття тому, знову попадаються в невеликій кількості. Це і чорні лелеки, і пугачі, і ворони». Так відбувається тому, пояснює Клаус, що німці стали вдумливіше ставитись до своєї природи, перестали безконтрольно винищувати птахів і тварин. Ймовірно, частина видів, які знову заселяють територію, прийшла самостійно з сусідніх Франції та Швейцарії, а частину популяцій поступово відновлюють вчені та екологи.

«Якщо звір починає при мені полювати або їсти або просто перестає звертати на мене увагу, я відчуваю, що це знак довіри, – говорить Клаус. – Саме в такі моменти у мене мурашки по шкірі. Три роки тому ми прихистили козулю на п’ять місяців, з жовтня по березень. Потім вона пішла в ліс, і ми її не бачили півроку, але, повернувшись, вона як і раніше довіряла нам, зовсім не боялась підпускати до себе людей, навіть пила молоко з пляшечки, яку ми їй давали».

Знаком вищої довіри Клаус вважає поведінку лисиці Софі. «Одного разу, коли ми зустрілись, Софі була дуже втомленою і прилягла поруч зі мною. Всякий раз, коли я думав, що вона вже спить, хтось пробігав неподалік стежкою, заважаючи їй. Нарешті через годину ми залишились одні, і вона заснула біля мене».

Клаус впевнений, що тварини набагато розумніші, ніж прийнято вважати, що у них є щось більше, ніж інстинкти. І кожна має свій характер. Серед лисиць зустрічаються полохливі і цікаві, метушливі і спокійні, бувають любителі поспати довше, а бувають «жайворонки». З деякими простіше порозумітися, ніж з іншими. Взяти хоча б Софі. «Анна весь час говорила про те, що Софі – задирака, та й взагалі несхвально про неї відгукувалась, а мені, навпаки, подобався характер цієї лисиці», – говорить Клаус. Анну можна зрозуміти: якось Софі її вкусила і ще фотоапарат намагалась відібрати. «Зі мною вона такого собі не дозволяла. Втім, я ніколи не тягнув до неї руки, а спокійно спілкувався і ніколи не тиснув. І, мені здається, тому вона була дуже обережна зі мною, а от Анні пару раз дісталося».

Роман із Софі обірвався так само несподівано, як і виник. «Шлюбний період у лисиць починається в січні-лютому, але я помітив, що вже в грудні Софі дуже нервувала, і думаю, що тоді він почався раніше звичайного. З нею весь час бігав самець, він був більш боязкий, ніж вона. У них були дивні стосунки, вони постійно билися, та все ж, я думаю, там була взаємна симпатія». У грудні Софі зникла і більше не повернулась. «Я почував себе як людина, яку залишила кохана, як ніби в яму провалився. Нічого толком не міг робити і постійно думав про неї. Я ще більше часу проводив в лісі, на місцях наших побачень і шукав її».

На згадку про цю лисицю Клаусу залишилася фотоісторія «Світ Софі», за яку він отримав в 2011 році премію Фріца Пелькінга, яка присуджується німецьким товариством фотографів дикої природи. «Я дуже пишаюсь своєю роботою, але дружина пишається ще більше, – говорить Клаус. – Слава стала моїм вагомим аргументом в суперечках з сім’єю з приводу вартості фототехніки. Раніше ми сумнівались, що можемо дозволити собі це хобі». Незважаючи на високу нагороду, лісник вважає проект незавершеним. «Початкова ідея була зробити портрети лисиці протягом всього її життя, мінімум два-три роки, але, на жаль, у мене було всього шість місяців».

Клаус любить говорити, що кращі фотографії досі у нього в голові, а не на жорсткому диску. «Я вже пережив стільки розчарувань – наприклад, в минулому році не було мишей і сов, а в цьому, коли їх багато, у мене немає часу на їх зйомку. Я почав з фотографування кажанів, і я із задоволенням зробив би цей проект, але на ринку стільки хороших знімків кажанів, що потрібен якийсь принципово новий кут зору. І я ніколи не засмучуюсь, якщо не можу щось сфотографувати. Я просто зберігаю це в пам’яті. Мені є що покращувати, над чим працювати, і я можу довго чекати на фотографію».

X

Вхід

Завантажую...